Культурно-релігійні умови сьогодення потребують певних зусиль щодо відновлення суцільного художнього образу православного храму та літургійного дійства, що відбувається в ньому.  Зараз спостерігається розквіт православної культури, і саме тепер необхідне живе звернення до культурної та історичної національної спадщини, необхідно розставити  чіткі орієнтири щодо збереження та подальшого розвитку саме канонічного релігійного мистецтва.

Ми вимагаємо повернення візантійського мистецтва та  мистецтва давньоруського у якості його наступника не просто як факту минувшини, а як феномену мистецтва світового рівня. Тоді й можливим стане відновлення цілісного образу Православного Храму в синтезі мистецтв, що його наповнюють.

Загальний високий рівень релігійної культури та духовності середньовіччя XIV – першої половини XV ст. пов’язаний з широким богословським обґрунтуванням образної художньої мови у всіх сферах сакрального мистецтва: образотворчій, прикладній, архітектурній, літературній, музичній, та насамперед, у сфері іконопису. Одним з центральних символів, що здатен передати всю глибину православного вчення є тут образ Світла.

Друга неділя Великого Посту присвячена пам’яті Григорія Палами, архієпископа Фессалонікійського.Саме ним було зроблене богословське обґрунтування ісіхазму («ісіхія» — безмовність), як давньої традиції східного християнства. Ще в юності Григорій  отримав блискучу освіту в Константинополі, близько 1315 р. разом з братом прийняв чернецтво на Афоні, жив відчужено, віддаючи свій час молитвам та написанню богословських трактатів. Палама так і залишився би ще одним християнським письменником, якби йому не довелося втрутитися у полеміку з Варлаамом Калабрийцем, вченим монахом – греком, який прибув до  Константинополю з Калабрії (Італії).

Сутність полеміки  між Варлаамом та Паламою зводилась  до проблем богопізнання. Згідно вченню Св. Палами, реальне спілкування людини з Богом, при якому Бог та людина мають спільне життя, беззаперечно можливе, і основою для цієї єдності є єднання людської та божественної природи в особистості Христа. Реальне відчуття  Бога цілком можливе, коли Божа енергія передається людині та засвоюється нею напевно. Стверджувався  погляд на людину, як на одне ціле, як на союз души та тіла, де в спілкуванні з Богом, у молитві бере участь і тіло, отже мала можливість відчути Бога не тільки духовно, але й фізично.

Природа ісіхазму – духовного шляху таємничого спілкування людини і Бога – так і не був тоді зрозумілим Варлаамом, отже в 30-х рр.. починаються, а в 40-х розгортаються серйозна полеміка та бурхливі церковні суперечки. Вони мають досить сильне суспільне напруження, відбуваються навіть  церковні собори у 1341 та 1347 роках. Листи, проповіді, багато богословських трактатів були написані  Г. Паламою під час палких суперечок, виступів на Соборах. Все це не могло не відбитися на мистецтві того часу, та мало серйозні наслідки в культурній спадщині сакрального мистецтва.

В другій половині XIV ст. політична та церковна ситуації в Візантії змінюється на краще. Стабілізувється державна влада, завершуються церковні спори, і на Соборі 1351 року повну перемогу отримує Григорій Палама. Його богословська концепція Божественних енергій та Божественних Сутностей стають загальновизнаними, надзвичайно популярними, та улюбленими темами тодішнього суспільства.

Настає час тріумфу ісіхазму, релігійні суперечки відходять у минуле, і з’являється можливість спостерігати наслідки цього бурхливого часу в церковному мистецтві. Затверджуються позитивні ідеали, що несуть з собою стабільність та оновлену художню ініціативу.

Саме ікона, поруч з богословським трактатом та проповіддю, має виразити сутність вчення про Божественні енергії, з якими може зіштовхнутися духовно зріла людина.

Основні ознаки — ікона збільшується в розмірах, маленькі образи, які створювалися під час Палеологівського Ренесансу, зникають. Величні образи з великими цільними силуетами легко сприймаються в церковних інтер’єрах. Митці знаходять спеціальні технічні  прийоми для більш зрозумілої передачі в матеріалі богословського вчення про Божественні енергії.

На живописну поверхню кладуться білі штрихи – проміння білого світла, що одухотворяють образ та матерію. Це — Божественні енергії, які, за вченням Григорія Палами, мають залучатися людині. Це світло падає на руки, лік, шию зверху самої природної форми, пронизує її, але не формує, бо існує само по собі. Глибоким світлом насичується колір одягу, сама фарба, здається, світиться зі своєї глибини. Світло може сильними блискавицями лягати на матерію та бути дуже помітним, а може й увійти в саму матерію, примусити її випромінювати це світло з середини. Отже термін «енергія», що ним так часто користується Палама, знаходить своє візуальне тлумачення, переходить з сторінок богословських трактатів на живописну поверхню ікони. Іконописець стає богословом.

Сутність такого мистецтва – споглядання духовно перетвореної плоті  та матерії, що має свої природні фізичні ознаки, але осяяні  Божественним світлом, повнота матеріальної сутності, піднятої Божою присутністю на ту неземну височінь, де все – досконалість.

Одні з найкращих ікон цього часу – «Христос Пантократор» з Ермітажу, створена в Константинополі близько 1363 р.; «Св. Григорій Палама» з Музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна в Москві; «Архангел Міхаїл» з Візантійського музею в Афінах. Всі вони підпорядковані одному богословському завданню – прославлення та ствердження теми Преображення, торжествуючого й переможного сяяння духовного образу.

Ці ікони належать до одного напрямку мистецтва другої половини XIV ст.., що сформувався в 60-х рр. під беззаперечним впливом паламізму, та залишився актуальним протягом ще багатьох десятиліть у візантійському мистецтві.

 

Акценти на символіці Божественного світла завдяки тісним культурним, політичним, духовним зв’язкам цілком природно з’являються й в іконах слов’янського походження. Мистецтво сучасних українських земель в період другої половини XIV–XV ст. також знаходиться під впливом паламізму, але його розквіт не пов’язаний тут з догматичною боротьбою. В церковний календар вводиться святкування дня пам’яті Св. Григорія Палами, що зміцнює зв’язки  церкви українських земель з ісіхазмом візантійським. Літературні примірники, просмикнуті ісіхастським вченням,  у великій кількості з’являються на слов’янській території з Візантії, Афону та слов’янського Півдня, безпосередньо впливають на духовне життя тодішньої України та Московії.

До 60 –х рр. можна віднести відому ікону  з Успенського собору Московського Кремля «Похвала Божої Матері з акафістом на полях». Ікона великого розміру, рідкісної краси, з великою кількістю фігур,  ритмічно врівноважена, з багатьма відтінками сяючих синіх та голубих тонів, з вже знайомими нам прийомами використання «блікуючих енергій», з чудовою якістю написання. Вона має кириличні підписи,  але є витвором невідомого візантійського майстра.

Отже, безумовно, ствердження Г. Паламою можливості власного  Богоспілкування  завдяки прояву в матеріальному світі Божих енергій зіграло визначну роль в духовній спадщині слов’янського православ’я.

Можливо, вирішальну роль в ствердженні ісіхаського напрямку духовного життя на наших земляхтакож відіграла творчість видатного ізографа  Феофана Грека. Ікони «Деісусного» чину з Благовіщенського собору Кремля, які мистецтвознавці відносять до творчості Феофана Грека, мають вже знайоме нам внутрішнє випромінення, мов з глибини осяяні світлом  образи Богоматері, ангелів, святих. Світлоносні лики та особливо погляди  відображують велич, урочистість, монументальність, надзвичайну силу у сприйнятті цих образів.

Художня діяльність Феофана Грека в багатьох містах на Русі, зокрема в Москві, безперечно дала поштовх до мистецького виховання та формування художньої свідомості таких визначних творчих особистостей, як іконописець Андрій Рубльов та Діонісій.

Новітні ідеї, та породжений паламізмом новітній стиль в іконописі тепер назавжди входять в богословську концепцію канонічної слов’янської ікони. Цей світлоносний стиль отримав особливу популярність та підтримку з тими відтінками, що додані до нього життям преподобного Сергія Радонежського та діяльністю його учнів.  Вчення про нетварне світло, та практика  «умного делания», що пов’язана з ним охоплює широке коло учнів та співрозмовників преподобного Сергія . Троїцьке-Сергіїв монастир стає духовним серцем Руських земель та головним центром розповсюдження ісіхазму.

Дійсно, ісіхазм,  як наука з наук в духовно-релігійному полі  християнського буття, відомий ще з перших століть християнства, та своє повне богословське обґрунтування отримав саме в творіннях Григорія Палами. Його вчення всебічно відобразилося на подальшому житті Церковних мистецтв та пронизало не тільки мистецтво образотворче, літературу.

Цікаво було б науково прослідити ці наслідки в звуках церковних співів того часу, що супроводжували кожне богослужіння. У візантійському співі рух ісіхазму мав вираження саме у калафонічному стилі церковного співу ( від слова «калос» — прикрашений, прекрасний). Особливістю цього стилю є особлива протяжність мелосу та його вибагливий, примхливий малюнок.

У Візантії близько 1362 року прославився преподобний Григорій Доместик  завдяки виконанню стихири на честь Божої Матері «О тебе радуется». На той час практика церковного піснетворення не знала відокремленого  складання музики та тексту. На жаль, музикальне виконання в його саме оригінальному стані  для нас  так і залишиться невідомим, та його літературна частина яскраво свідчить про наповненість цієї стихири дивним світлом ангельської радості та людської подяки до божественно-преображенного сяючого образі Богоматері, земної жінки, і водночас, першою, з усіх небесних святих. Можна сміливо припустити, що й мелодика цього духовного твору відповідала змісту, прикрашала та доповнювала його. Цей витвір духовного мистецтва пізніше неодноразово надихав слов’янських іконописців на створювання образів з однойменною композицією. Це є ще одна ознака спадщини богословської думки того часу – створення  складних композицій-роздумів, де споглядання проявів божественних енергій стає важливішим за літературність, розповідальність, ілюстративність. В слов’янські традиції калафонічний стиль впевнено увійшов вже в XV столітті, що й мало вираження в великому знаменному розспіві, пізніше – ствердженні демественого та путьового розспівів.

На Русі знаменний розспів, ісіхазм, давньоруська ікона –явища також спорідненні не тільки за часом існування, але й за своєю духовною сутністю.

Шедеври іконопису та знаменного розспіву – це наслідок найвисокіших містичних споглядань,  що отримані в процесі молитви, для молитви які й самі є молитвою. Іконописне мистецтво Церква розглядає як очевидне свідоцтво святості, богослов’я та благочестя в образі, лінії та кольорі. Звуковим  же втіленням іконографічного богослов’я  є мелодії знаменного розспіву слов’янських земель. Якщо ікона – богослов’я в красках, то знаменний розспів, як влучно сказав Б. Кутузов, є богослов’ям в звуках. Приблизно на цей період припадає початок розвитку та згодом  ствердження стильового підвиду руського знаменного співу – демественого розспіву.

Такі відомі дослідники богослужбового слов’янського співу, як Н. Д. Успенський та І. А. Гарднер, вважають генетично пов’язаними демествений розспів з «пісенними послідуваннями» — особого виду розспівного виконання стихир та псалмів, позагласовий спів, що виконувався при давньоруських кафедральних соборах наприкінці XIV- початку XV століть. Як описує його Б. Кутузов, це —  урочистий, особливо святковий стиль, з пульсуючими, пунктирними ритмами, багатою мелодією, що рясно прикрашена частими широкими скачками, своєрідним ладовим та ритмічним різнобарв’ям.  Цей розспів своєрідний, оригінальний, динамічний, рухливий, вільний, урочистий. Його відрізняє також мелодійна оригінальність кінцевих поспівок, побудованих на голосових стрибках, що змінюються повільним рухом без оспівування основного тону. Симетрія руху постійно порушується синкопами та «відтяжками», що змінюють тривалість одного звуку не у півтори рази, як це прийнято у стовповому співі, а на одну восьму її звичайної тривалості.

Можливо припустити, що демествений спів  й був відблиском того нового витку богословського занурення в стихії Нетварного Світла, святого безмолвя торжества богоспілкування, та ця версія підлягає більш детальному науковому вивченню та опрацюванню.

Безперечно, що і в храмовому зодчестві можна побачити візуальні сліди вчення про Божественне  світло, як-то: традиції багатьох століть з золочення храмових куполів, що саме притаманне православ’ю східного обряду; рясне прикрашення багатим фресковим живописом внутрішніх інтер’єрів церков при часто зовнішньому аскетичному рішенню фасадів та екстер’єрів монастирських комплексів по слову Святого Письма: «..вся красота дщери цареви внутрь…» (Ферапонтів монастир та ін.)

Також, в традиційній обрядовості, в літургійних дійствах образ Фаворського світла, що має духовно взаємодіяти та освячувати кожну віруючу людину, має свої, традиційно успадкований давніми уставними правилами місця. Так, давня традиція запалення свічок, панікадил та хоросів у певні моменти служб (полієлей, великі та малі входи,  таїнство вінчання та ін.) православного обряду свідчить про глибинну ментальну спадкоємність вчення про Божественне світло і в полі сучасного церковного життя.

Отже вчення Григорія Палами, що його можна «прочитати» не тільки в його богословських трактатах, але й у найкращих художніх витворах сакрального мистецтва надає богословський ключ щодо розуміння власних взаємовідносин з Богом як людства в цілому, так і кожної окремої особистості.

А чому ми говоримо про це у другу неділю Великого посту? Тому, за словами Святішого Патріарха Кирилла, що піст спрямований саме на те, щоб здобути Божественну благодать, осяяти людську сутність відображенням Фаворського Світла. Ми повинні зрозуміти, як це важливо для подолання хвороби людського єства — не тільки фізичної, але й духовної хвороби, хвороби нашої власної, хвороби суспільства, хвороби держави, хвороби всього людського роду.

 

Список  літератури:

1. Алпатов М. В. Древнерусская иконопись./М. В. Алпатов.– М., 1978. 378 стр.

2. Барская Н. А. Сюжеты и образы древнерусской живописи. / Н. А. Барская // Просвещение. – М., 1993. 223 стр.

3. Гарднер И. А. Богослужебное пение русской Православной Церкви. Т.I / И. А. Гарднер // Православный Свято-Тихоновский Богословский інститут.-М., 2004. 495 стр.

4. История иконописи. – М.: Арт-БМБ, 2002. 228 стр.

5. Иулиания, монахиня (Соколова М. Н.). Труд иконописца.  /М. Н Соколова.–  Сергиев  Посад, 1995. 250 стр.

6.Кутузов Б. П. Знаменный распев – поющее богословие. / Борис Петрович Кутузов. — М.: «Пытливый ум», 2009. 413 стр.

7. Мейендорф Іоанн  Введение в святоотеческое богословие. / Іоанн  Мейендорф  – К., 2002. 355стр.

8.Протоиерей Борис Николаев. Знаменный распев и крюковая нотацыя как основа руського православного церковного пения. -М. «Научная книга», 1995. 300 стр.

9.  Скабалланович М. Толковій типикон./ Михаил Скабалланович. – М.: изд. Сретенскогомонастыря, 2004. 815 стр.

10. Успенський Л. А. Богословие иконы Православной Церкви. /  Л. А, Успенський // Паломник. – М., 2001. 474 стр.

11. Успенский Н. Д. Древнерусское певческое искусство./ Николай Дмитриевич Успенський.- М.,1971. 212 стр.